маруся чурай о чем
Маруся Чурай: биография, творчество, карьера, личная жизнь
Содержание статьи
Биография
Личная жизнь
За совершенное преступление девушку посадили в тюрьму. А летом 1652 года полтавский суд приговорил Марусю к смертной казни. Но смертный приговор отменила грамота Богдана Хмельницкого о помиловании, которую на момент казни успел доставить Иван Искра. Дальнейшая судьба Маруси толкуется по-разному. По одной версии, после помилования Маруся сильно страдала, ходила на богомолье в Киев, а вернувшись домой, рано умерла от лишних переживаний и туберкулеза. По другой версии, девушка ушла из дома навсегда и умерла в раскаянии в одном из монастырей.
На основе этой легенды был написан роман Лины Костенко «Маруся Чурай».
Карьера и творчество
Маруси Чурай приписывают авторство около 40 песен. Среди них песни:
«Віють вітри, віють буйні»;
«Засвіт встали козаченьки»;
«Грицю, Грицю, до роботи»;
«В кінці греблі шумлять верби»;
«В огороді хмелинонька»;
«Ішов милий горонькою»;
«Котилися вози з гори. »;
«Летить галка через балку»;
«На городі верба рясна»;
«Сидить голуб на березі»;
«Стелися, стелися, зелений горшку»;
«Чого ж вода каламутна»
«Шов милий горонькою».
Многие песни Маруси были написаны на основе собственной жизни девушки.
Маруся Чурай – сильная женщина в украинской истории
В истории украинского творчества есть очень много пробелов, которые касаются непосредственно авторства того или иного произведения искусства. Особенно остро это сказалось на музыкальных произведениях. Причин может быть много, но итог один: мы не знаем имён авторов многих произведений, которых любим, а некоторые даже знаем назубок. Поэтому большинству песен и текстов присваивается либо народное происхождение, либо мифологизированное. В данном случае мифологизация происходит с самим автором, полулегендарной певицей и поэтессой – Марусей Чурай (Чураивной).
Жизнь Маруси Чурай покрыта толикой исторического тумана, что ещё больше придаёт её образу загадочности и легендарности. Считается, что она была одной из самых лучших певиц своей современности. За народными пересказами, Маруся обладала волшебной внешностью, завораживающим голосом и необыкновенным умением сочинять песни по любому поводу – говорят, что она могла даже в простой речи изъясняться стихами. Конечно, в те времена такая девушка вызывала достаточно много внимания у противоположного пола. Именно история любви Маруси стала объектом творческих взысканий уже более поздних украинских авторов.
Следует упомянуть, что не существует даже точной даты рождения Маруси – за пересказами она могла родится и в 1625, и в 1628 или же, по другим источникам, в 1629 году. Она была дочерью казацкого сотника Гордия, который был сожжен в Варшаве во время Восстания Острянина. По другим источникам Гордию пришлось бежать из Полтавы после ссоры с одним шляхтычем, во время которой отец Маруси зарубал его саблей. Гордий уехал на Сич, где начал участвовать в походах против польской шляхты, но вскоре попал в плен и был сожжен. После этого Маруся осталась жить вместе со своей матерью Горпиной в Полтаве.
История юношеской любви Маруси также вариативна и ещё более мистифицирована, но во всех версиях присутствуют три основных персонажа – сама девушка, Иван Якович Искра – реестровый казак Полтавского полка, которого также во многих пересказах называют то Петром, то Киндратом и который очень любил Маруси, но никогда не признавался ей в чувствах, так она любила другого — молодого казака Гриця Бобренка, её молочного брата, человека безвольного и слабохарактерного. Именно эти его черты стали фундаментом трагической истории, что навсегда изменила жизнь поэтессы.
Вся эта история находит подтверждение в народных пересказах, а также творчестве Маруси. Скорее всего именно к периоду четырёхлетнего расставания с Грицем принадлежат её песни «В огороді хмелинонька грядки устилає», «Шумить-гуде дібровонька». За ещё одной версией после отъезда Гриця, Маруся приходила к его матери и рассказала о тайной помолвке, но та не приняла Марусю. Это видно из продолжения песни «Засвистали козаченьки», где происходит диалог казака, что едет на войну и его матери. «— Яка ж би то, мій синочку, година настала, щоб чужая дитиночка за рідную стала?» — вот ответ матери на просьбу сына позаботиться о Марусе. Также очевидно, что именно в этот период Маруся отправляется на прощу в Киево-Печерскую Лавру, чтоб в молитве найти успокоения за любимым, от которого она не получает никаких вестей. Скорее всего именно там она создает свою, пожалуй, самую известную песню «Віють вітри». Возможно, в этот период Маруся ходила к гадалке, которая её обманула на счёт Гриця и которая потом нашлась в этой песни в образе «зозулі». Также Маруся писала маленькие стихотворения, например, одно из них она сочинила, когда узнала от Ивана Искры о женитьбе Гриця: «Ой, Боже, мій милий, милий покидає…». До Национально-освободительной войны Маруся также сочиняла шутливые песенки про своего любимого, где иронизировала и высмеивала все его недостатки, например, «Грицю, Грицю до роботи…» или «Чом ти мене не послухав, як тобі казала».
Последние дни Маруси также таинственны, как и её жизнь. Историкам известны две версии. В первой Маруся ещё в тюремной камере заболевает на туберкулез, а после помилования окончательно изнуряется и умирает в том же году. По другой версии девушка много путешествовала, поскольку больше психологически не выдерживала жить в Полтаве, раскаялась и умерла в одном из российских монастырей.
Не смотря на разногласия в биографии Маруси Чурай, очевидно, что эта женщина была не только удивительной для своей эпохи, но и для нашей современности. То, что она была абсолютно реальной, доказывают множество историков и её творчеством вдохновляются писатели и по сей день. Это женщина с удивительным характером и силой воли, великолепный психолог, который видел насквозь как Гриця, так и всех остальных окружающих, обладательница острого ума с тончайшей натурой, что нашла отражение в её метафорах, «Малороссийская Сафо», чьё имя достойно быть в одном ряду с другими украинскими поэтами и композиторами, удивительная Маруся Чурай.
Ліна Костенко — Маруся Чурай (дуже стисло)
Стислий переказ, виклад змісту
Якби знайшлась неопалима книга
Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай.
Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла.
Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави.
Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне.
Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула.
Грицько ж, він міряв не тією міркою.
В житті шукав дорогу не пряму.
Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.
Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега.
До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла.
Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку:
Ця дівчина. Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що як, інший вибрати закон, —
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти.
Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана:
Ця дівчина не просте так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна.
Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці.
Полтавський полк виходить на зорі
Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля.
Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю.
Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання?
Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували.
Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька.
Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного.
Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але. багатство.
Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину.
Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким «некрилатим». Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання.
Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила.
В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку:
Не помста це була, не божевілля,
Людина спроста ближнього не вб’є.
Я не труїла. Те прокляте зілля
Він випив сам. Воно було моє.
Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею.
Він говорив, і відбувалось диво.
Він зраду якось так перетворив,
так говорив беззахисно й правдиво, —
неначе він про подвиг говорив.
Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе.
Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти.
Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом.
Гонець до гетьмана
До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю.
Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини.
Іван гонить коня назад у Полтаву.
Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу.
Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу.
У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні.
Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали.
Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте.
Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках.
Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати.
Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього.
Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва.
В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці.
До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі.
Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором.
До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його.
Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям.
Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило.
На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти.
Дівчата вчора берегом ішли,
та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю».
А я стояла. Що ж мені, кричати.
Які мені сказати їм олова.
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива!
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Поема «Маруся Чурай» наскрізь пронизана духом української поезії. Але це не тільки історія, не тільки енциклопедія життя народу XVII століття. Це перш за все особиста трагедія, яка втілює у собі, можна сказати, трагедію кожного з нас. Найбільше турбує поетесу проблема цільності людської натури, незрадливості людської душі, вміння жити високими ідеалами, не розмінюючи їх на буденні потреби.
Маруся Чурай — уособлення високого ідеалу духовності, втілення того незбагненного і невмирущого патріотизму, який житиме в українському народові попри всі його страждання і поневіряння.
Ліна Костенко через окремі подробиці вміло підкреслює відмінність між свідомо мислячою людиною і натовпом. Цей натовп, який рушив за Марусею, коли вона йшла на страту, виступає страшною і бездумною силою.
Отже, кожна людина має перш за все звернутися до свого сумління, вирішуючи якесь питання. Дуже важливу думку виголошує і гонець від гетьмана: чому можна зрадити людину, але не можна — державу. Виходить, немає маленького і великого злочину. Злочин завжди залишається злочином.
Поема «Маруся Чурай» — один з найкращих зразків української та світової літератури — написана на такому високому художньому рівні, що сприймається на одному подиху і вражає в саме серце.
Маруся Чурай – приглашение на казнь.
Народное творчество потому и называется «народным», что автор песен, легенд, сказок, присказок, загадок, целых эпосов, чаще всего так и остается неизвестным, какбы растворяясь в тысячах тех, кто будет исполнять придуманное ним спустя столетия. Но иногда имена сочинителей доходят до нас, чаще всего в смутных приданиях, не дающих твердой уверенности реальные ли это лица или такиеже плоды фантазии как многие герои песен и сказаний. Такие мифические поэты как Оссиан, Боян, Браги Старый до сих пор находятся как бы в подвешенном состоянии, поскольку едва ли кто-нибудь сможет уверенно сказать были ли они людьми реальными или выдуманными (что говорить, если существование самого Гомера некоторые исследователи подвергают сомнению).
Маруся Чурай в живописи и киниматографе
Все подробности биографии Маруси, так или иначе, черпаются из вышеприведенных литературных произведений, поэтому за их достоверность не один серьезный историк ручаться не станет, но мы на любительском уровне попробуем воссоздать ее перипетии. Итак, в 1625 году в Полтаве в семье казацкого сотника, по другим данным есаула, Гордея Чурая родилась дочь, нареченная при крещении Мариной (Маруся – уменщительное от Марины и Марии). Детство девочки едва ли было счастливым, судите сами: во время Смоленской войны 1632-1634 годов Полтава была взята штурмом и сожжена московской армией (одна из неподтвержденных версий событий Смоленской войны), в 1638 году Марусин отец был казнен поляками за участие в восстании Остряницы (анонимный автор «Истории руссов» передает, что его прибили гвоздями к доскам и облили смолой), в 1647 году Полтаву захватили отряды местного «олигарха» князя Яремы Вишневецкого, понятное дело без стрельбы и грабежей не обошлось. Не надо быть великим психологом, чтобы понять, что перечисленные события отразились на психике впечатлительной Маруси не лучшим образом.
Как указывалось ни каких материальных доказательств реального существования Маруси, сегодня, не имеется, предполагают, что письменные источники способные пролить свет на этот вопрос вероятней всего погибли в огне Руины наступившей за восстанием Хмельницкого. Единственной зацепкой на сегодняшний день является текст приговора полтавского суда, приведенные в книге композитора Л.Кауфмана «О популярных украинских песнях и их авторах»:
«Літа от нарождення Сина Божого тисяча шістьсот п’ятдесят другого, місяця іюня 18 дня. За ведомом єго милости пана Павла Семеновича полковника Полтавського, пред нас: Костя Кублицкого судді полку Полтавського, Андрея Нещинського отамана городового, Федора Суховія войта, Петра Юревича бурмистра і при многих общих персонах, постановившаяся пред нас дівиця Марина, дочка покойного урядника Полтавського охочекомонного полку Гордія Чурая, з Полтави року теперешнєго загубила страх Божий, смертельний гріх учинила. На лугах зібрала; коріння отруйного, зелія — цикути, з поміччю злого духа отруіла Григорія, сина хорунжого Полтавського полку Петра Бобренка.
Той же карности і сіє реченнє зрайци подлеглим зостали справу сію в книги міскиє полтавскии вписати, что і єсть вписано року і дня вишеположеного.
На покаяння перед Богом і краткой молитві дано время злодійке».
Данный приговор будто бы, нашел, в библиотеке Вернадского украинский поет Иван Хоменко и передал Кауфману копию, оригинала, разумеется, обнаружить до сих пор никому ни удалось – такая вот мутная история чем-то напоминающая аферу с «Велесовой книгой», но других доказательств реальности Маруси Чурай и ее истории, на сегодняшний день, мы не имеем. Недавно М.Степаненко в своей статье попытался проанализировать текст приговора на предмет соответствия упомянутых в нем лиц историческим реалиям и вроде бы пришел к положительным результатам относительно его достоверности, но, тем не менее, остаются опасения, что пред нами лишь хорошо сделанный подлог, принимать всерьез его без изучения оригинала текста не стоит.
Таким мечом в Европе, той эпохи, орудовал палач.
На территории Священной Римской империи (а это Германия, Чехия, страны Бенилюкса) императором Карлом V в 1532 году был принят свод уголовного законодательства «Каролина» в которой относительно отравителей предписывалось « СХХХ. Тот, кто причинит вред жизни или телу другого лица при помощи яда или зелья, как предумышленный убийца, должен быть подвергнут смертной казни путем колесования, если он является лицом мужского пола. Если же такое преступление совершит женщина, ее надлежит утопить или приговорить к иной смертной казни, согласно обычаю. Подобных злостных преступных людей надлежит для вящего устрашения прочих перед той или иной смертной казнью волочить (к месту казни), либо терзать тело раскаленными клещами, более или менее (жестоко) в зависимости от положения лица и характера убийства, как это установлено относительно убийства ». Тоесть предлагалось не просто казнить, а с фантазией и зрелищностью, чтобы наблюдающим экзекуцию потом, что называется «было что вспомнить».
Терзание клещами по пути к месту казни.
В соседнем Русском царстве было не лучше «А будет кто кого отравит зельем, и от тоя отравы тот, кого отравят, умрет, и того, кто такое злое дело учинит, пытати накрепко, напередь того он над кем такова дела не делывал ли, и пытав его, казнити смертию» Гласил пункт 23 двадцать второй главы Соборного уложения 1649г., основного нормативного акта в государстве. При этом конкретный вид смертной казни не указывается, но, по аналогии, скажем жену «окормившую отравой мужа» полагалось «живу окопати в землю… и держати ея в земле до тех мест, покамест она умрет».
Таким образом, видим, что полтавский суд, в сравнении с мировой практикой, проявил себя как орган не лишенный гуманизма, а помилование от Хмельницкого вообще характеризирует его вовсе не таким уж и кровавым и жестоким как писали современники поляки J Но, повторюсь, все это верно если принимать историю с Марусей Чурай в серьез, а на одинаково возможны варианты как обнаружения новых доказательств ее реальности так и доказательств, что она не более чем миф, созданный романтически настроенными писателями 19 века, одним словом
Ліна Костенко — Маруся Чурай (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту
Розділ І Якби знайшлась неопалима книга
«. року божого такого—то, і місяця такого—то, і дня. Чурай Маруся — на підсудній лаві, і пів—Полтави свідків піддверми».
Маруся стоїть перед судом тому, що її звинувачують, немов би з ревнощів вона отруїла свого коханого, Гриця Бобренка. Один за одним постають свідки. Параска Демиха розповідає, як бачила Гриця, що повертався від Чураїв, блідий та смутний. А ось передсудом Фесько — «млинів дозорця скарбу військового». З його розповіді дізнаємося про таємні побачення Гриця та Марусі за селом над ставом, а одного разу Маруся зробила спробу полишити життя, втопившись у тому ставу, певно, що через Гриця. Напівживу витяг її з води тоді Іван Іскра. Але на це суд не зважає, бо нині звинувачують її. Мати Гриця привела аж 17 свідків:
. а з тих сімнадцяти має п’ять, котрі до присяги годні будуть.
От вони й називають Марусю відьмою. Горбань вважає історію прозаїчною: дізнавшись, що Гриць збирається одружитися з Галею Вишняківною, Маруся навмисне вчиняє злочин — поїть зрадливого коханого отрутою. Отже, вона винна у скоєнні злочину. Все просто. Картину доповнює заплакана наречена Гриця, якій усі співчувають. А що ж сама Маруся?
Вона ні слова не сказала праву. Стоїть. Мовчить. І дивиться. І все.
А як хочеться Бобренчисі побачити її приниження, як хочеться, щоб дівчина виправдовувалася, просилася! Але Маруся мовчить. І ось, не соромлячись людей, Грицева мати розповідає про те, що було таємницею двох закоханих — Марусі та Гриця. Цинічно розмірковує мати Гриця привселюдно про те, чому саме вона не заважала їхньому коханню:
Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна—де і з ким!
І кожне її слово болем відлунює в душі Марусиної матері. Вона не витримала, та тільки й сказала:
Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.
Відтак за нею мав слово Яким Шибилист. Він розповів громаді, як ріс Грицько, якого Чураї і годували, й до розуму наставляли, бо матері його, бачте, часу не було ним опікуватися: «. воювала — за курку, за телицю, за межу». Маруся та Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні.
Тим часом до суду прибуває посланець із Січі з листом від кошового з проханням про допомогу Хмельницькому. Послухавши, учому справа, він зауважує:
Ця дівчина. Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон,—
не з боку вбивства, а із боку зради?
Ну є ж про зраду там які статті?
Не всяка кара має буть безбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
державу — злочин, а людину — можна?!
Але об казуїстику суддівського столу ламається не тільки шабля Леська Черкеса, що протестує проти вироку суду — віддати Марусю на катування.
Лесько сказав: — Кого в цім ділі шкода, Так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема.
Серед різних людей, що зібралися у суді, син Якова Остряниці, Іван Іскра. Цей чесний шляхетний юнак кохає Марусю, але не тільки в тім справа. Він справжній патріот, і слова його — промова патріота і гуманіста:
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти!
Але усе марно. Не розбираючись далі, судді присудили Марусю до страти на шибениці.
Підсудна очі слізьми не зросила. І милосердя в права не просила.
Розділ II Полтавський полк виходить на зорі
А час іде. Усюди точиться боротьба. У боях вирішується доля народу:
Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там, здавалось, чиясь маленька доля, чиєсь життя! Усе ніби правильно. Був суді І винесено вирок. Але мовчить Полтава, приголомшена власним вчинком. Чи може, ця тиша така напружена, бо ніхто не співає напутніх пісень, проводжаючи полку поход, на смертний бій.
Вогненна зірка в небі пролітала, Сичі кричали, вісники біди. На сто думок замислена Полтава вербові гриви хилить до води.
А власне, що ж, такі часи криваві. Що варт життя? Ну, стратять ще когось. Промчався вершник по німій Полтаві — у серці міста громом віддалось.
Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче, ніж кому.
Він посланець Полтави до гетьмана Богдана Хмельницького.
Розділ III Сповідь
Про що ж думає Маруся у ті три дні перед стратою?
Виявляється, життя тяжить її, таку молоду. Вона стомлена вкрай, зневірена, покинута, і до того ж, як з’ясовується, невинна у смерті Гриця. І все ж Маруся докоряє собі:
Свята печаль, печаль біз гіркоти.
Загинуть хлопці, та хоча б по—людськи.
А як загинув, як загинув ти?
Вона знає: там зараз полк вирушає у похід:
І десь там юрми, натовпи, там люди! Там зорі в небі чисті, як ромен. Ще жінка мужу падає на груди, і діти тягнуть руки до стремен.
Чиясь край шляху плаче наречена. Там вийшли всі — і немічні, й малі. І тільки я до цього непричемна. Я зайва людям на своїй землі.
А полк іде. Нема коли журиться. Уже хтось інший став під корогву. Хорунжі є, немає тільки Гриця. А я жива. Чого я ще живу?!
І поринає Маруся у спогади.
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.
І в цих спогадах вона і Гриць завжди разом: працюють, допомагаючи батькам; граються; слухають розповіді діда Галерника про війни, про полон; щедрують на свята. Здавалося, що усе життя — це свято.
Чомусь згадались ночі на Купала. Зірками ніч висока накрапала. Бездонне небо і безмежний світ, а нам всього по вісімнадцять літ. Такі несмілі, ще тремтять вуста. Отак до ранку — ніч і висота.
Але було і перше горе — страшна загибель батька.
Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався.
А потім їхні голови на палях повиставлялись в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах.
А коли Маруся почула, як про долю її батька співає пісню кобзар, з переповненої душі вперше полилася і її пісня.
І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч моя пісню склала не одну, печаль я вже торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну.
Вона так поважала і любила батьків, адже вони були для неї взірцем в усьому. А як вони кохали один одного! Дівчиною Маруся мріяла, що колись і у неї буде така любов:
Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий.
Відтак вона вимріяла, вигадала своє кохання:
Моя любов чолом сягала неба, А Гриць ходив ногами по землі.
Тільки мати серцем розуміла, як помиляється дочка, адже Гриць — «Бобренко. Він же не Чурай».
— Ох, не рівняй! Роти в людей, як верші. Ти кажеш — батько, а життя біжить. Наш батько з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
Йому сподобалась не стільки інша дівчина, скільки достаток її батьків. Осьде зійшло материне насіння!
То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна, і грошей, грошей треба позаріз!
Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь колющину, Обдерта до кривавої роси.
Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промовляє: «Затям, любов любов’ю, а життя життям». Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а тут не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на неіснуючі злидні, говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Марусі лише хвороба і треба видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає. Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він кинув н на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами.